Про конфлікти різних поколінь
juljas
У кожного з нас свої смаки та погляди на життя. Всі ми різні, тому переконувати когось в чомусь безглуздо. Скільки людей – стільки і смаків. Та, якщо серед однолітків знайти спільну мову цілком реально, то чим більша різниця у віці, тим складніше залишитись осторонь конфлікту. Кому з нас не доводилось в дитинстві доводити мамі, що ми вже дорослі і нас можна відпустити на дискотеку? Чи вислуховувати нотації від тата про те, що ми не знаємо, як правильно жити…Мабуть, багатьом з вас знайома ситуація.
Одне з протистоянь, яке зустрічається найчастіше, - це «мама (тато) – дочка (син)». Тут можливі різні варіанти. І навіть якби хтось з вас доводив, що його батьки – це найлояльніші люди у світі і вони завжди підтримували вас у всьому, мінімальні притирки були все одно. І це цілком зрозуміло, адже ми виховувались і живемо у різних поколіннях. Те, що колись було нонсенсом і не сприймалось у суспільстві, тепер вважається нормою. Часто про це забувають як діти, так і дорослі. Бо найголовніше, що може допомогти в такій ситуації вирішити конфлікт – це компроміс двох сторін. На жаль, часто він стає останнім виходом з ситуації. Старші вважають, що через свій вік знають набагато більше і стараються попередити помилки молодшого покоління. Мовляв, лише дурні вчаться на своїх помилках, треба вчитись на чужих. Але, на жаль, чи то на щастя, молодь не згідна вірити словам, допоки не «обпечеться» сама. І нічого вже тут не зробиш, не допоможуть ні довгі лекції, ні скандали. Зате зі своїх помилок уроки довше пам’ятаються.
Та після такого вияснення стосунків не слід одразу закриватись у себе кімнаті і розповідати всім друзям, що твої батьки тебе не розуміють. Якби не розуміли, то не старались би вияснити ситуацію. А вони всього лиш стараються тебе почути, а ти вже йдеш в напрямку до своїх «хоромів». Переживати за власних дітей їм ніхто не забороняв, вони мають повне на це право.
Ще один конфлікт, оспіваний вже не в одному анекдоті – « невістка (зять) – свекруха (теща)». Пам’ятаєте, як там: « Хто винен? –Невістка», чи «Піду в аптеку тещі яд куплю». Звичайно, це все жарти, але в кожному жарті є доля жарту, все решта правда. Такі анекдоти складались протягом багатьох віків і описані в цілому списку літературних творів. І скільки б ми з таких ситуацій не сміялись, ніхто від них не застережений. А бути новим небажаним членом сім’ї ой як несолодко. Тут можна виходити з ситуації по-різному. Можна старатись уникати конфліктів взагалі, але коли чіпляються до кожної дії, не можна просто лягти і не робити нічого. Бо тоді знову ж таки звинуватять у лінощах. Можна спробувати дати опір. Тут головне не переборщити як у приказці: «За що боролись, на те й напоролись». Можна заручитись підтримкою жінки (чоловіка) і почати наступ, та ризикуєте залишитись без будь-якої підтримки в майбутньому. Тому це варіант для відчайдушних. Врешті є і спосіб перечекати. Бо до нових завжди довго приглядаються, оцінюють, перевіряють на витривалість, а тоді приймають в «стадо». Це варіант для терплячих. Подивіться старий радянський фільм «За сімейними обставинами». Хто не пам’ятає, нагадаю. Фільм про невелику сім’ю, що складалась з дочки, її чоловіка та її мами. І мама постійно прискіпувалась до зятя, аж поки сама не стала невісткою, яку незлюбила її ж свекруха. Не знаєш як воно, поки сам не попадеш в таку ситуацію.
Які б різні погляди на життя у нас не були, варто пам’ятати, що всі вони мають право на існування. Старшим їхні смаки видаються єдиноправильними, молоді ж застарілими. І жодні сперечання ні до чого не приведуть. Просто всім потрібно навчитись не просто слухати, а й чути, і обов'язково спробувати зрозуміти. Тоді конфлікти між поколіннями набуватимуть щораз меншого масштабу і менш руйнівних наслідків.
Смакула Юлія
Теги:

(без теми)
juljas

А в нас сьогодні маленьке свято) 1 рік - це не термін, скаже хтось, і буде не правий. Бо за цей рік я стала щасливою настільки, наскільки не була протягом всіх попередніх років. І все завдяки тобі. Ціную кожен день, проведений разом.
Мені ще багато потрібно у тебе навчитись: твоїй ніжності і відданості, дитячості і серйозності, поступливості) З таким вчителем я готова)))) Дуже тебе кохаю, котик)

(без теми)
juljas
Значить краю світу нема, якщо найдорожча людина не хоче туди йти з тобою. Заради мене не потрібно бути здатним на все, лише на те, на що взамін здатна я...

(без теми)
juljas


Завтра день всіх закоханих) Невже лише завтра? То чому я закохуюсь в тебе кожен день?! Чому ось уже сьомий місяць не можу відпустити твою руку ані на секунду?!
Я дякую цілому світові за цю змову, що подарувала мені тебе!!!
Спекотний день. Духмяна тепла ніч.
Нестримна злива ніжних почуттів.
І вальс сердець. І душі віч-на-віч
В колисці срібній, наче місяць, снів.
П'янке вино,зітхання про любов
Як мед солодкі, бажані вуста.
І шепіт мрій у галасі розмов
І тихий шорох жовтого листа.
І сльози дива на нічнім вікні
А на дивані - одяг і думки
Злиття тіней, в коханні на стіні
І тіл, в екстазі збудженні ковтки.
І ласки ніжні доторками вій
Під музику нічного скрипаля.
І тихий шепіт: Ти навіки мій
І тихий шепіт: Ти лише моя...

(без теми)
juljas


Шкода, що ти ніколи тут не буваєш, не читаєш жодного слова, яке написане тут для тебе. Виглядає смішно, ніби я пишу наперед приречений текст, бо ти його не побачиш...Можливо, ти взагалі ніколи не дізнаєшся про цей куточок, де так багато для тебе.
Але знай, я люблю тебе! Ці слова я говорю тобі щодня, ти напевно вивчив інтонацію кожної букви. І навіть коли я мовчу, ти знаєш, що в мене на душі...
Ми різні, інколи аж занадто...Нехай нам буде важко вдвох, я готова. Бо без тебе це все навколо просто не має сенсу...

Подорож, що подарувала мені тебе...
juljas
Мені завжди чомусь легше було пригадати моменти, які б хотілось не згадувати взагалі...Заховати в найдальший куточок своєї душі і жити без таких спогадів. Хороших моментів також не бракує, та згадати вартісний для цілого твору важко. Деякими не варто навіть засмічувати власну пам’ять, не говорячи вже про рядки файлу. Та все-таки є щось варте уваги, те, що залишиться в моєму серці назавжди. Так, саме у серці, адже деталі забуваються, почуття ж залишаються на вік...
Самій досі дивно, як батькам вдалось вмовити мене серед літа залишити Карпати (там живе бабуся з дідусем і там я проводжу кожне літо), і, сівши в парку, нагріту сонцем, машину вирушити на зустріч дню, який я пам’ятатиму завжди. Мабуть, літо – це та безтурботна пора, коли майже не задумуєшся як зробити краще, а робиш так як хочеться. Не люблю нашу машину...Не тому, що вона незручна чи ще щось, просто вона сіра. Як на мене, то літо і сірий колір – це речі несумісні. Як пляма на щойно випраній яскравій скатертині. Як виявилось, їхали ми у Кам’янець-Подільський на екскурсію. Після шести годин пересування цією «плямою» всі зрозуміли, що ми заблукали. Та визнали це всі, окрім водія, тобто тата, тому ще через години чотири ми таки приїхали у славнозвісне місто. Окрім готелю того вечора я не бачила вже нічого...
От власне наступний день я можу відтворити в найменших деталях. Безглуздо розказувати тут про архітектуру і атмосферу Кам’янця, бо тих, хто там не був, я ітак не переконаю, а ті, хто його відвідали, самі знають, що це найгарніше місто в Україні. І нехай Львів не ображається на мене, але мені таки здається, що я мала народитись саме там...
Надвечір, втомлена від аромату старого міста, я присіла на найближчу лавку. Повз проходили люди, та я їх не помічала, аж поки поруч хтось не сів. «Не бачила моєї мами?», - приголомшило питання... Повернувши голову, я побачила великий наплічник, з-за якого маленька рука простягала мені фото. Довелось випрямитись, щоб побачити лице співрозмовника. Кожна риса досі закарбована у пам’яті. Зелені очі дивляться по-дорослому, наче я їхня остання надія, кирпатий ніс (думала, такі лише на картинках дітям малюють), ластовиння і якась втомлена усмішка. «Ти загубився?» - розледівши його, я спитала з недовірою і взяла роздивитись фотокартку. «Це вона загубилась, а я її шукаю» - відповів малиий...
Його звали Юрко, йому було 10. Він жив з батьками у Тернополі, ходив до школи, грав з друзями у футбол. Коли народилась сестричка, став турботливим братом, помагав вдома. А одного дня їхнє щасливе сімейне життя закінчилось. Вранці мама відвела їх з сестрою до школи, а коли забирати їх прийшов тато, хлопець здивувався. Тато розгублено намагався щось говорити про те, що мама занята. А коли до вечора вона так і не повернулась, все пішло шкереберть. Не було її і зранку і наступного дня. Натомість приїхала бабуся. Сестра Софійка цілими днями плакала і кликала маму. А на чергове Юркове запитання до тата, де вона, той відповів що мама загубилась і просто не може згадати дорогу додому. І тоді хлопець пообіцяв сестрі знайти маму і привести її. З самого ранку взяв татовий наплічник, напакував у нього маминих речей, трохи харчів і гроші та вирушив на пошуки. Вже тиждень ось так він ходить вулицями міст і сіл, вагонами електричок і показує мамине фото.
«А ще кажуть, діти нічого не розуміють. Тато сам не пішов її шукати, бо сестру не було з ким залишити. Бабуся старенька вже. А хіба я не дорослий?! Не можу сидіти і знати, що мама десь ходить і не може нас знайти. А я обов’язково її знайду, впізнаю навіть серед мільйона людей, приведу додому і тато з Софійкою знов будуть щасливі».
Так не буває, думала собі я, це як сценарій кіно. «Скажи, що ти це щойно вигадав, що це жарт!».
«Чому ти мені не віриш? Хіба б ти не зробила так, як я?»
Я не знала, що відповісти. Безглузда ситуація, коли не знаєш як сказати правду дитині, не образивши її. Зараз, мабуть, усе місто «стоїть на вухах», розшукуючи його, а він спокійно блукає містами і шукає маму. «Їсти хочеш?» - запитала я, не знаючи що ще можу запропонувати малому. «Страшенно, думав, ти так і не спитаєш».
Ми блукали нічним містом...Юрко доїдав другий хот-дог і, здавалось, на кілька хвилин забув про те, що привело його сюди. Мій мобільний телефон нав’язливо атакували мамині дзвінки. Слід було повертатись до готелю і збиратись в дорогу, та я, відтягуючи час, просто збивала виклики. Дивний вечір...Я знала цю людинку лише кілька годин, а насправді знала краще, ніж деяких друзів. Не правду кажуть, що з дітьми нема про що говорити. Ця його безпосередність не давала замовкнути мені хоч на хвилину. Він слухав, сміявся, щиро переживав. Без жодної фальші і награності...А у моїй голові досі вирувало невирішене питання: «Як допомогти?».
«Я б хотів мати таку старшу сестру як ти. Нам би було цікаво разом. Ти б і Софійку полюбила. Я знайду маму, ми повернемось додому і я обов’язково запрошу тебе вгості, познайомишся з нею».
«Ти б повертався додому вже, тато за тебе хвилюється. І Софійці ти потрібен, як вона без брата? Краще чекати на маму біля них, усі разом. А вона повернеться, можливо не так скоро, як би тобі хотілось...Але варто просто дуже захотіти і вірити і все так станеться. А ти залишиш мені свою адресу, і я буду чекати на твою маму з тобою».
«Мабуть, ти права. Я так за домом скучив. А мама знайде нас, не може вона забути де ми, ми ж її сім’я. Я тобі залишу її фото і на зворотній стороні свою адресу. Тільки ти не загубись як мама. Не хочу йти тебе шукати».
На зворотній дорозі четверте місце нашої машини мало пасажира, але лише до Тернополя. Я таки маю якісь здібності переконувати, хоча так не хотілось відпускати свого нового друга. «Ось твій будинок, тобі пора. Ми ще обов’язково побачимось. І головне не здавайся і чекай». Дві останні фрази прозвучало вже подумки. А малий просто сказав: «Дякую, я тебе ніколи не забуду. Ми разом її дочекаємось», і побіг у свій підїзд...
Сонце, ти навіть не здогадуєшся, що день зустрічі з тобою я пам’ятатиму завжди. Ти подорослішаєш, матимеш свою сім’ю, можливо, і не згадаєш про мене. А я все пам’ятатиму...
Я й досі чекаю, чекаю разом з тобою на найріднішу для тебе людину. І то не біда, що час летить дуже скоро, головне, що ми з тобою не втрачаєм надію. Ось чого ти мене навчив за ті кілька годин. Не здаватись і вірити...І коли вже остаточно хочеться опустити руки, я згадую тебе і просто не дозволяю собі. Ти можеш і я зможу...
P.S.: Якби ця історія сталась не зі мною, я б подумала, що це видумка. Допоки таке не стається з тобою, все піддаєш сумніву...Головне, що ми з тобою знаєм, все те було насправді і ось вже 2 роки підтримуєм один одного. Люблю тебе і дуже скучаю...
Смакула Юлія
Теги:

Солодкість
juljas
Дивна зима... Ще жодного разу не побачила бурульки. Лише дощ і щось схоже на сніг...Солодка вологість і мрійливий туман...Чекання зустрічей, дзвінків, поцілунків, тебе. Зимі нудно творити щось цікаве, про неї ітак говорити не будуть. Мені от не цікаві твої розповіді. В мене зараз розпочалась своя під назвою "Солодкий листопад". Щось схоже було? Ні, в мене не було, а до інших байдуже. Лише ти, я і солодкість...
Терпко...Як в дитинстві, коли більше цукерок з'їсти не можеш, але таки береш і кладеш в рот. І ти від цього щасливий, щиро, по-дитячому. Та зима мене не зрозуміє, я сама себе не розумію. Але мені так добре. Від того, що я в десяти хвилинах від тебе. І я усміхнусь, так солодко...
І більше не треба боятись, що не зможу...що сама...що не ти...Бо таки ти, а все решта не має значення. Змогла, інакше тебе б не було. А ти є...Мій єдиний...
І зима знов плаче від безпорадності. Про неї всі забули. Нехай і про нас всі забудуть, але ми пам'ятатимемо один про одного.

Як виглядає старість
juljas
Якось днями дуже близька мені людина сказала досить шокуючу думку, мовляв, хочу жити до того часу, поки не почну створювати проблеми
для своєї родини. Я обурилась...Довго намагалась знайти якісь аргументи проти такої категоричності, вже навіть збиралась вступати в дискусію. Хіба можна стати для своєї сім’і тягарем, якщо це найдорожчі для тебе люди?!Та просто з цікавості вирішила спитатись думку декількох своїх знайомих. Виявилось, багатьох моя позиція здивувала і вони дотримуються зовсім протилежної. Це і заставило мене задуматись: Як виглядає старіть?
Ніколи не знаєш, з якого боку підкрадеться біда. Ось так сталось з моєю родиною. Місяць тому в дідуся стався інсульт, ми з мамою дні і ночі проводили в лікарні. Ще тоді мене здивував погляд діда, коли я помагала йому їсти чи піднятись на ноги... Якась дивна відраза, навіть огида за свою немічність. А потім якась безпорадність і відчай...В палаті ще четверо людей і у всіх той самий погляд. Через кілька днів в лікарню ходити я перестала, за словами мами, дідові морально важко забирати в рідних весь їхній час і відчувати себе інвалідом. Вмовляння не допомогли...Тоді я не розуміла його, а тепер пригадалась ця ситуація.
Дідуся згодом виписали. Оскільки живе він сам в селі під Львовом, було вирішено забрати його у нашу трьохкімнатну квартиру. Перші два тижні мало чим відрізнялись від тієї самої лікарні. Лише коли дід бачив мене, намагався, через силу, усміхатись і показати, що він з кожним днем почуває себе все краще. Ще через тиждень здоров’я дійсно покращилось. З цього часу дідусь взагалі почав уникати нас, зранку брав палицю і йшов на двір, просто сидів на лавці і дивився кудись вдалечінь. А потім почав просити маму відвести його назад у село, додому. Чим там краще ніж тут, не могла зрозуміти я. Всі умови, нагодують, тепло і ми поруч, а йому туди вертатись захотілось. Тепер вже розумію, соромно «сидіти» на голові в нас. І знав він, що там йому ніхто не поможе в будь-який момент, бо село залишилось практично пустим, а ми змоги часто провідувати його там не маєм. Зате там він сам собі господар, що хоче те робить. Лише тепер мамі ще важче – переживає і днями місця собі не знаходить. Знає, що дідусь сюди жити не переїде, і вона не може місто залишити...
Знаю безліч таких прикладів, коли люди просто не знають як поступити. Батьки – це те найдорожче, що є у кожного в житті і ми повинні дякувати їм за дитинство, коли вони доглядали за нами. Тепер вже час віддячити їм за ту турботу. Та дехто на старість не тільки залишається сам, але й опиняється не вдома, а в будинку престарілих. Цілу драму переживають ті, від кого відмовляються діти. Хоча вже там, у цих будинках старості й смутку, вони, мабуть, усі більш-менш рівні. Принаймні так видається сторонньому спостерігачеві, який тільки бачить багато старих, невеселих людей, а поміж них – ще й калік. Розум підказує, що тут їм не так уже й погано. Адже є що їсти, тепло, кожен має свій кут і ліжко, опіку. Та водночас серце стискається від жалю. Чомусь на згадку приходить власний дідусь, який нізащо, як, напевно, всі старенькі, не покинув би власного дому. І при цьому думалося, що йому, який одужує після інсульту ще й досі, в цьому жахливому становищі вдома ліпше, ніж тим, хто опинився на старості на чужому хлібі.
«У Європі цілком нормальним вважається, коли діти здають своїх батьків до будинку престарілих. Наприклад, у Швеції такі люди нерідко йдуть до подібних закладів із власної волі. Хоч і не таємниця, що жителів цієї країни (як, проте, й інших представників Заходу) часом звинувачують у надмірній суворості до батьків, аргументуючи це тим, що покоління живуть автономно (тільки 3% шведських громадян проживають в одній квартирі зі старими). І навіть догляд за лежачими перебирає на себе держава, а не «рідна кровинка». Проте тамтешніх стареньких це анітрохи не ображає, оскільки ті дуже поважають свободу і права іншої людини та вважають за краще не створювати проблем навіть дуже близьким і рідним...» - розказує знайома, яка останній рік провела у Швеції, працюючи волонтеркою . «На Заході будинки престарілих — це можливість жити так, як людина хоче, — продовжує Іра. — Там пенсіонери мешкають у комфортабельних кімнатах, за які платять, отримують культурну програму і почуваються повноцінними громадянами своєї країни. Більше того, в Європі зовсім інше ставлення до старості, цей час присвячують подорожам і реалізації бажань».
«Молодь працює і часу не має... А коли ще й в двокімнатній квартирі ледве вживаються три покоління, а бабця займає окрему кімнату,хіба це не єдиний вихід?» - ще одна думка мого знайомого Олега... «Але зараз я б такого в нішій країні не зробив, навіть якби це було рішення моєї бабці. Може, колись і в нас держава доросте до такого рівня економічного й культурного розвитку, що зможе в закладах згаданого типу забезпечити старшим людям належні умови життя, гідну старість і... гідну смерть. Тоді можна буде і про таке подумати».
Ще кілька таких думок і моя категоричність зникла...Дійсно, є люди, які по-іншому вчинити не можуть. Інша справа, що в нашій країні дуже шануються традиції, де сім’я – це святе. Кілька років тому, у нашому ж таки селі, бабцю, що жила по-сусідству, внучка віддала в будинок престарілих. І старенька ніби була не проти, та село гуділо про таке неподобство кілька тижнів. Мене тоді також така поведінка дівчини обурила...Мені б таке в голову не прийшло, хоча не прийшло також подумати чи спитатись, що заставило її піти на такий крок. Судити, не знаючи ситуації, найлегше.
З опитаних мною 25-ти людей, віком від 15 до 40 років, 20 з них в жодному випадку не віддали б своїх родичів до таких закладів, але погоджуються, що вони таки потрібні для стареньких, у яких родичів нема. І лише 5 опитаних припустили різні життєві ситуації, які могли б їх спонукати піти на такий вчинок. Та чи не від кожного я почула ту фразу, про яку я вже писала на початку моєї статті. Директор геріатричного інтернату у Львові Михайло Сенькевич говорить, що на сьогоднішній день в інтернаті мешкає понад 400 осіб, переважно жителі міст. У кожного з мешканців інтернату своя особиста драма. Є безліч життєвих стежок, які приводять людей саме в це «містечко старості». Дехто приходить сюди, бо стає непотрібним рідним чи взагалі втрачає родину, інші -- не мають житла чи настільки хворі, що потребують постійного медичного догляду. А є й такі, які шукають тут спокою від життєвої метушні. «В перші роки незалежної України ми думали, що потреба в будинку пристарілих взагалі відпаде. Оскільки було дуже мало охочих жити в інтернаті. Кожен мав надію, що будуть зміни на краще. Натомість сьогодні ми фізично не можемо розмістити всіх, хто до нас приходить. Та й інтернат, згідно з європейськими зразками, не повинен мати більше 200 місць».
Значить, скільки людей – стільки й думок і життєвих доль. У кожного життя складається по-різному. Я ж своєї думки не змінила, хоча та принциповість і бажання вступати в дискусію зникли. Може і я колись, з часом зрозумію і свого дідуся і інші погляди. А зараз ще не час...
Смакула Юлія

Війна по течії життя
juljas
Що з людьми робить війна? Таке питання поставила собі я, прочитавши сьогодні новину на одному з іформаційних агентств Львова: «Від ножового поранення загинув колишній афганець, який заробляв собі на життя, граючи на сопілці біля Ратуші у Львові». Справа була ось у чому: Музика жив у крихітній прибудові разом зі співмешканкою та її вже дорослим сином. Втім, стосунки між чоловіками не склалися. Афганець нерідко чіплявся до хлопця. Згодом юнак переконував, ніби сутичку спровокував сам сопілкар – того ранку він добряче хильнув оковитої, а під дією алкоголю робився агресивним та неконтрольованим. Тож став примушувати хлопця пити горілку, ще й погрожував йому пістолетом. Коли юнак відмовився підкорятися, – афганець геть розійшовся і став лити спиртне йому прямо на голову. Геть захмелілого чоловіка було вже не спинити. Він щосили знущався над сином співмешканки. Наставив на нього зброю та почав залякувати, що застрелить. Далі події розвивалися блискавично. Молодик схопився за ніж та поранив нападника у плече. Хлопець переконує, що лише захищався, і тепер щиро жалкує, що не зміг стримати емоцій.
Здається, ніби горілка спрацьовує тут як зовнішній фактор, а насправді треба «копати» глибше. Чи не та сама зневага до життя, яку нав’язували солдатам під час війни. Зовсім нещодавно прочитала в книжці Світлани Алєксієвич «Цинкові хлопчики»: «Повертаючись з війни, знайомий говорив: Як я тепер жити буду, мені тепер вбивати хочеться». Уявіть собі, повертається звідти людина, для якої там існував один наказ: Вбивати! Не важливо, жінки це були чи діти. Не вб’єш ти – вб’ють тебе...І ніби боролись за велику державну ідею, заради свого народу, а приїхали додому покалічені, якщо не фізично, то морально, і нікому не потрібні. Вони там були героями, їх нагороджували орденами і медалями, а тут вони вже не могли пристосуватись до звичайного мирного життя. Калікам взагалі було найважче, молодим хлопцям перекреслили життя. Їх використали і викинули виживати в світі і з людьми.
Може і причиною цього злочину стало озлоблення на світ і на людей, за те, що не вийшло жити як хотілось...За те, що став заручником режиму, а потім просто хапався за можливість забути все і стати складовою потоку звичайних людей. Людей, які не здогадуються про його долю, які бачать у ньому лише каліку, який випрошує гроші. А з розумівши, що не може жити як інші, брав сопілку і грав, щоб хоч якось забутись. А горілкою забувався, щоб оте випрошування копійок на існування не згадувалось навіть в сні. Там був героєм, а тут – ніхто...
Про справжню суть життя цієї маленької людини можна лише здогадуватись. Просто, проходячи наступного разу повз якогось каліку чи безпритульного, не варто дивитись на нього засуджуючим поглядом. Можливо, так для нього склались обставини а пливти проти течії життя зможе не кожен...
Смакула Юлія
Теги:

Геноцид проти українського народу
juljas
Голод...Ще одна страшна сторінка в історії нашої держави. Ми стараємось скоріше перегорнути її, але, на мою думку, варто на хвилину затриматись і подумки згадати ту жахливу пору і людей, які стали її жертвами. 28 листопада вся Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років.
Енциклопедія українознавства дає таке тлумачення цьому терміну: соціально-господарське лихо, яке виявляється в позбавленні населення харчового мінімуму; виникає здебільшого внаслідок неврожаю, зумовленого стихійними причинами (мороз, посуха...) та недостатньої господарської організації і системи постачання. На ринку явище голоду виявляється в обмеженій подачі харчових продуктів і в дуже низькій покупній спроможності населення.
Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала основною причиною голоду у 1932-1933 роках на Україні. Хлібозаготівлі вилились в конфіскації не тільки всіх зернових запасів у колгоспах, а й продуктів харчування в селянських дворах. Щоб запобігти розкраданню колгоспної власності зголоднілим селянам, у серпні 1932 року було прийнято постанову «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за присвоєння навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. Це прирікало селян на мученицьку голодну смерть. У березні 1933 року голодом було охоплено 103 з 400 районів України. Щоб приховати факт голоду в Україні, голодуючі райони були оточені військами, які мали наказ не випускати з них людей.
Два покоління людей виросли в умовах подвійної істини. З одного боку в шкільних та університетських підручниках з історії нічого про голодомор не згадувалось, а офіційні органи інформації і пропаганди твердили, що голодомор в Україні є вигадкою українських націоналістів. З іншого боку з уст своїх старших уцілілих родичів молодше покоління Сходу і Півдня України дізнавалось про ті страхіття, що відбувались на початку 30-х років минулого століття. Про те, як влада за допомогою місцевих сільських «активістів» забирала у селян все зерно, як убивали тих, хто пробував чинити опір, як розпочався страшний голод у селах, як першими пухли і помирали міцної будови чоловіки, тоді – жінки і діти, як їли трупи тварин, кору дерев, лободу, кропиву. Згадували страшні випадки людоїдстсва і розлади психіки, самогубства та епідемії тифу.
Існувало дві історії: одна – друкована, офіційна, державна, інша – усна, страшна, правдива.
Кількість загиблих від голодомору ніхто не підраховував. Число його жертв за різними джерелами, коливається від 2 до 10 мільйонів людей.
З 1998 року кожної останньої суботи листопада в Україні відзначається день пам’яті жертв Голодомору. Поза всяким сумнівом, цей голодомор був штучно влаштованим і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.
Смакула Юлія


?

Log in